Так і цього року, відвідавши з місіонерською командою три міста на південно-східній Україні – Бердянськ, Приморське, Запоріжжя – я зустріла різних людей: і тих, які приймали Слово, але не були ще готові довіритися Богу; і тих, які багато знали про Бога, але їм чогось не вистачало, і це щось було Євангелієм із уст наших місіонерів. Але були й такі, кому Слово проповідувалося вперше. Це діти.

Хоча більшість із них, звісно, чули про Бога, навіть багато знають про Нього, але є діти, яких питання про Бога не торкнулося. Вони знають про Пасху і крашанки, про Різдво й подарунки, але вони ніколи не замислювалися, хто такий Бог. Саме заради цих діток, нехай їх буде зовсім небагато, я готова тижнями терпіти незручності й втому, витрачати свій час, приймати на свою адресу нерозуміння й докори. Все це ніщо порівняно з радістю, коли бачиш, як дитячі серця приймають слова Євангелія - відкрито, без сумнівів, як це буває у дорослих. Адже дитяче серце – це чистий аркуш, на якому пишуть дорослі. Але хто ці дорослі й що вони там напишуть? Залишити у дитячому серці рядок про Бога, приємні спогади про веселі дні, проведені разом – такою була мета цих поїздок для мене. За цей час я познайомилася з різними дітками, й вони всі залишаться в моїй пам’яті. Про когось я радію, про когось плачу, але благаю для всіх Божої милості.

Складно говорити про дітей, не згадавши про їхніх батьків. Ісус сказав: «не бороніть дітям приходити до Мене».

На жаль, багато сімей це роблять. Нав’язані стереотипи, страх, неосвіченість батьків позбавляють дітей шансу почути істину, яка допомогла б їм зробити вірний вибір у житті. Одного разу в Запоріжжі, під час заняття з дітьми, до намету прийшла бабуся однієї дівчинки й істерично заявила, що вона «буде слідкувати, чому тут навчають її онуку, і що взагалі тут відбувається». Декілька разів вона переривала заняття своїми вигуками і репліками. Я щиро молилася Богу про пом’якшення її серця і про спасіння її душі. Бог явив Свою милість – уже за пів години бабуся уходила тихо, акуратненько, аби не заважати. Вона навіть потиснула руку Ромі, який допомагав у наметі, і дякувала його за справу, яку ми робимо.

Приходячи до намету подивитися, чому там навчають їхніх дітей, батьки чули Слово. Сам Бог влаштовував обставини таким чином, що я могла розповісти Євангеліє декому з них. І я дуже вдячна Богу, що були такі, хто прийняли Слово і молилися молитвою покаяння. Їхні діти після цього змінювалися. Можете вірити чи ні, але я яскраво бачила зміни в дітях кожний наступний день. Якщо до того, як їхні батьки почули Євангеліє, діти несміливо заходили до намету і тихо сиділи на задній лавці, то згодом вони «прилітали на крилах», їхні обличчя випромінювали радість, вони з великою цікавістю вбирали все, що їм розповідали про Бога.

Мені запам’яталася одна жінка, Оля. Це було в Бердянську. Вона прийшла до намету і почала розпитувати, що тут відбувається. Заняття ще не почалося, діти стрибали на батуті біля намету, й я підійшла до неї. Вона розповіла, що саме її привело сюди. Оля виховує сина одна, працює у другу зміну допізна, тому, коли приходить додому, хлопчик уже спить. Напередодні вона прийшла додому втомлена, виснажена, і побачила на тумбочці біля ліжка сина, який спав, саморобну рамочку з його фотографією, ним же підписаною: «Ісус любить мене».

Її настільки розчулила ця картина, що вона не могла дочекатися ранку, аби розпитати сина, де він узяв цю фоторамку і чому він написав там те, що написав. Ще більше вона здивувалася, коли почула, що він сам зробив рамочку у нашому наметі, а вдома сам доклеїв фото і поставив її на тумбочку, аби завжди пам’ятати – Ісус його любить. Я розповіла їй про Бога, про Його подарунок вічного життя, про те, що Він хоче змінити й її життя. Оля з радістю слухала, вона знала і раніше про Бога, але цього дня Він говорив її серцю особисто. Я вірю, що Оля покаялася щиро, молюсь, аби Бог змінив її життя і також спас її сина.

Тут же я познайомилася з дівчинкою Настею. Із нею залишилося моє серце. Щоразу, коли я думаю про неї, мене обіймає смуток і безсилля. І тільки віра в нашого всемогутнього, люблячого Батька, дає мені надію, що Він потурбується про неї. Насті сім років, вона живе з мамою, її хлопцем, маленьким братиком і старенькою бабусею. Бабуся віруюча, саме вона приводила Настю до намету. Бабуся, ледве пересуваючись із ціпком, докладала всіх зусиль, аби щодня дівчинка могла бувати в нас. Після занять я інколи проводжала їх до автобусної зупинки, і ми багато розмовляли. Я дізналася, що мамі не до Насті, що в них ні на що не вистачає грошей, і ще багато-багато інших проблем. У неділю, в останній день перебування в Бердянську, ми вирішили провести молитовний сніданок у наметі, бо більшість із місіонерської команди не змогла потрапити на служіння до помісної церкви. І як же я зраділа, коли за годину до початку занять із дітьми до нас (саме під час молитовного сніданку) завітала Настя з мамою й молодшим братиком. Я забрала дітей на вулицю погратися, а мама Насті залишилася на цей сніданок. Я не знаю, про що говорили в наметі, чи торкнулося Слово серця мами Насті, але я знаю, що у Бога випадковостей не буває.

У другій поїздці, у Приморську, я вкотре переконалася, що у Бога немає випадковостей, і що тільки Він вирішує, де та як нас краще використовувати для слави Його. Це був один із тих випадків, коли ти розумієш свою немічність, а Бог являє Свою милість. Дитяче служіння відбувалося двічі в день: о 10:00 і 16:00, але через те, що в Приморську ми були в травні, і навчальний рік ще не скінчився, то здебільшого діти приходили по обіді. Тиждень добігав кінця, в п’ятницю в дітей – останній дзвоник. Уже 10:30, а в наметі жодної дитини, всі місіонери розійшлися благовістити містом, а я готувалася до занять по обіді. Й от до намету заходять п’ятеро здорових юнаків, старшокласників, на голову вищих від мене, сідають на задню лавку і чекають. Спочатку я злякалася – що мені з ними робити?! Потім подумала: «Вони, напевне, помилилися, їм треба на молодіжку ввечері». Але мене зупинила думка – а раптом вони підуть і не прийдуть більше. А зараз сидять, як діти, і слухняно чекають, що я їм розповім. Я помолилася і вирішила просто познайомитися з ними, розповісти їм Євангеліє й запросити на молодіжне зібрання. Так і зробила. Вони виявилися випускниками дев’ятого класу, дехто з них збирався їхати навчатися в інші міста. На деякі питання хлопців я відповіла, показавши відео з молодіжного служіння, але головною відповіддю на всі їхні питання було Євангеліє. Одні юнаки слухали, інші намагалися посперечатися і піддати сумніву почуте. Та головне – вони замислилися над тим, над чим має замислитися кожна людина. А особливо юнак, який тільки починає будувати своє життя. Троє з них прийшли у суботу на молодіжне зібрання і почули те, що мали почути. Вірю, у Бога немає випадковостей.

Був у Приморську цікавий випадок – до нас прийшла ціла група з дитячого садочка. Вони подумали, що цирк приїхав.

Трьохрічні дітлахи навряд чи щось зрозуміли, гадаю, їм запам’яталися краса мильних бульбашок, що літали, і те, як весело їх полопати. А от одній із виховательок ми розповіли, що Бог – живий, і подарували їй Біблію, а також християнську літературу.

Хтось «випадково» потрапляв до намету, а хтось цілеспрямовано йшов до нас. Прикладом тому – вчителька місцевої школи. Вона вірить у Бога, любить Його, відвідують православну церкву. Вона прийшла до нас, ми з нею поспілкувалися, поговорили про те, що об’єднує і роз’єднує віруючих, і я запросила її на вечірнє зібрання. Вона відповіла, що не прийде, але всім дітям свого класу сказала, що у наметі поганому не навчать і щоб усі, кому батьки дозволять, приходили. Зрештою, половина дітей із її класу були у наметі майже весь тиждень і слухали про Бога.

Ми, дорослі, часто недооцінюємо свідомість дітей у питанні прийняття Христа своїм Спасителем. І я раніше про це не думала, доки мене не попросили розповісти своє свідоцтво. Тоді, аналізуючи, коли ж я вперше дізналася про Бога, я згадала, що мені в дитинстві зовсім незнайомі люди розповіли про Бога, своїм прикладом показали Його любов. І тепер, розповідаючи дітям про любов Божу, я бачу в їх очах глибоке розуміння і в той же час таку просту, неупереджену логіку. Дитячі питання дивляться вглиб, а не поверхнево. Вони змушують замислитися дорослих. Якщо не будете, як діти, не наслідуєте Царства Божого... А ще я замислилася, на якому рахунку в Бога діти. І навіть злякалася, усвідомивши, яка відповідальність дорослих за дитячі душі перед Богом.

Славлю Бога, що Він по Своїй милості дав мені можливість послужити дітям, хоча, крім бажання, у мене немає ні освіти, ані досвіду в цьому напрямку. Бог ніколи не залишить і завжди підтримає кожного у будь-якому прагненні послужити Йому. Головний мотив місіонера – любов. Головний ворог – страх. «Страху немає в любові, але досконала любов проганяє страх геть, бо страх має муку. Хто ж боїться, той не досконалий в любові».

Нехай Бог благословить кожного з нас бути Його вірним слугою в справі благовістя на тому місці, де він поставлений. І нехай слова апостола надихають нас щодня: «Бо я не соромлюсь Євангелії, бож вона сила Божа на спасіння кожному, хто вірує…»

Тетяна Бухаленкова, місіонерка.