Й ось, 22 квітня ми опинилися в одній із таких шкіл у Пущі-Водиці (Київ). Наше знайомство було незвичним.

Коли ми приїхали, у дітей ще тривали уроки. Для того, щоб перенести наше обладнання й декорації для лялькового театру, нам довелося тихенько прокрадатися довгим коридором повз учбові кімнати молодших класів, намагаючись не привертати увагу малюків. Але, почувши незвичний шум у коридорі, діти всіляко намагалися розгледіти, що ж відбувається, хто і з чим до них приїхав…? Я піймав себе на тому, що й сам уповільнюю ходу й з не меншою цікавістю заглядаю у прочинені двері: "що вони вивчають?" "які у них підручники?" "як вони сприймають інформацію?"

А в Боярському інтернаті (Київщина), куди ми потрапили 29 квітня, у той час, коли діти обідали, ми змогли побачити, як вони навчаються й живуть. В учбовому корпусі нас зацікавила спеціальна схема зі стрілками та колами, яка висіла у кожному класі на стіні. Виявляється, що кожні 20 хвилин діти роблять спеціальні вправи для тренування і розробки очей. Також нам дозволили зазирнути до маленького світу дитячої повсякденності – як вони живуть, де сплять, де зберігають свої речі, де умиваються, де й як проводять свої вечори. Так само, як і всі, вони навчаються готувати їжу та майструвати руками. Наше око порадували чудові тюльпани, що росли на території інтернату, такі старанно доглянуті й своєчасно политі вихованцями. Особливо нас вразила спортивна зала, у якій зусиллями вихователя з фізичної культури, майже всі тренажери й обладнання слугують не тільки зміцненню м’язів, але й корекції зору.

Для нас дуже цінно побачити такий бік життя діток з вадами зору, адже це допомагає нам трохи зрозуміти їх, і бути зрозумілими для них під час проведення програми. Коли ми готуємо лялькову виставу для тих, хто погано бачить, чи не бачить зовсім, ми намагаємося підібрати не тільки потрібну тему і красиві декорації, але робимо наголос на те, аби вистава добре сприймалася на слух, була цікавою й музичною.

Так під час нашої наступної поїздки у місто Житомир (7 травня) я спостерігав під час програми за Настею Щукіною. Дівчинка абсолютно не бачить, а всю інформацію сприймає тільки на слух.

І мене вразило те, як вона реагувала на те, що відбувалося – Настя то злегка піднімалася з місця, потім знов сідала, потім вставала, не в змозі всидіти на місці. Всі емоції відбивалися на її обличчі та у жестах. Наприкінці вона, радісно всміхаючись, вигукнула: «Хоч я не могла це бачити, проте я все-все почула. Було так цікаво! Дякую вам!»

А ми не припиняємо дякувати Богові за ті аудіо-ресурси, які Він дозволяє нам записувати, досягаючи таких ось діток – і наші дитячі аудіо-книги, й аудіо-вистави, аудіо-журнали «Вера и жизнь», а з 2014 року – і дитячий аудіо-журнал «Тропинка», затребувані й доступні всім бажаючим дітям і дорослим із вадами зору.

В особливо відведеній частині нашої програми ми розповідаємо дітям, як записується аудіо-журнал «Тропинка» у нашій студії звукозапису. Вони дізнаються про спеціальні мікрофони, про комп’ютер і пульт управління, за допомогою яких оповідання, пісні й вірші зі сторінок журналу «Тропинка» переносяться на маленький круглий диск. І всі ці діти чують від дикторів, чиї голоси супроводжують їх у захопливій подорожі сторінками журналу.

І, звісно ж, ми пропонуємо кожній дитині безкоштовно передплатити отримання аудіо-журналу «Тропинка» поштою.

Після такого представлення аудіо-журналу в Житомирі до мене підійшла ціла делегація дітей. Вони висловили особливу подяку за високу якість запису наших аудіо-матеріалів і пообіцяли обов’язково безкоштовно передплатити аудіо-журнал «Тропинка».

Після того, як ми сфотографувалися, один хлопчик на ім’я Костянтин поспішив до класної кімнати, а потім повернувся й вручив мені зроблену власноруч паперову жабку й сказав: «Це на знак вдячності вам. Ви поставилися до нас добре, і я хочу відповісти вам тим самим».

Коли ми вже збиралися від’їжджати, до мене неочікувано підійшов юнак – Маркус. Він сказав, що пише і сам виконує пісні в стилі реп, і спитав, чи може він записатися на нашій студії.

Я взяв його номер телефону й пообіцяв допомогти. Вчитель розповів, що Маркус – цілковитий сирота, він не має ані рідних ані близьких людей. Цього року він закінчує школу, і його подальша доля у цілковитій невизначеності - де хлопець житиме, де навчатиметься, куди зможе влаштуватися на роботу?

Ми радіємо й дякуємо Богу, що вже 14 травня зможемо знов побачитися із деякими з наших нових друзів на щорічному Фестивалі журналу «Стежинка», куди приїдуть 90 вихованців із Пущі-Водиці й 20 – із Боярки.

Наша молитва про кожну дитину, якій ми могли засвідчити про Спасителя, щоб посіяне сім’я свого часу принесло плід покаяння.

А також нам би дуже хотілося, аби ці дітки виявили бажання і підписалися на чудовий аудіо-журнал «Тропинка», який зможе стати для них дороговказною стежинкою до Бога!

Записано зі слів керівника служіння незрячим,
Олександра Напреєнка.