Ми під’їхали до двохповерхової будівлі звичайного дитячого садочка.
Нас зустріли і провели до зали. І як би ми не поспішали з підготовкою, відчуття незвичності цього дому не залишало нас.
Всередині було чисто і навіть дуже затишно, тільки надто тихо. Здавалося, що дітей тут просто не може бути.
А дивлячись на співробітника притулку, який не відходив від дверей в зал, мимохіть виникала думка, що когось охороняють.
Власне, так воно і було. У цьому домі знайшли собі тимчасовий притулок діти вулиць, підвалів та горищ. Звісно, тут можна зустріти і звичайних "домашніх" хлопчаків, які прагнуть пригод, але таких небагато. Їх швидко відправляють до батьків. Для виступу ми обрали три сценки, в яких розповідається про добре і вдячне серце. Про те, що в світі окрім зла є добро, і його треба побачити. Побачити простягнуту руку допомоги.
Дітей у залу вводили групами. Спочатку несміливо зайшли молодші. Всі вони намагалися бути ближче до вихователя. Наймолодший навіть вмостився на руках, а хтось просто сидів, притулившись до «тітоньки». Далі прямували діти від семи до десяти років. Їх було значно більше, ніж малюків. Ці діти швидко зайняли місця і з цікавістю спостерігали за тим, що відбувалося.
Останніми з’явилися підлітки. Вони йшли знехотя, всім своїм виглядом демонструючи повну незалежність від оточуючого світу. І коли всі повсідалися, я відчула занепокоєння: «Що ми зможемо зробити для цих дітей? Чи дозволять вони торкнутися своїх зранених душ?»
Заховані від них ширмою, ми тихо помолилися ще раз.
Перші ляльки на сцені викликали голосний і показовий сміх підлітків. Але поступово історія про Доброго і Злого господаря захопила їх. Ми за ширмою чули, як вони вигукували відповіді на загадки, розраховані на молодших дітей.
Під час підготовки програми мене непокоїла одна сценка. Сама по-собі вона чудова, але у фіналі любляча мама зустрічає сина-підлітка, який потрапив у халепу, і допомагає йому. Долучити її до програми ми вирішили тільки після серйозного обговорення.
І от, коли діти вже посміялися над безталанним підлітком і над смішним міліціонером, прийшов час «мамі» сказати: «Любий мій, для тих, хто тебе любить, не треба бути кимось іншим. Будь собою, будь ласка!» Наступного моменту всі почули голосне і жорстке: «Це вони тільки спочатку так говорять, а потім…» Що «потім» ми не почули, залунала музика. Мама і син разом і по черзі співали про Того, хто «близький у біді», хто «поряд завжди»…
Коли святкова програма скінчилася, глядачі відразу ж вийшли із зали. Їх ще чекали подарунки і наш журнал «Тропинка». А я дізналася дещо про те, що ж було «потім» з тією дівчинкою. Виявилося, спочатку її залишили рідні тато і мама, а «потім», передумавши, повернули до притулку прийомні батьки.
У цьому домі можна почути багато сумних історій. Але жодна з них, на щастя, не завершена. Все ще, як у казці, може бути дуже добре, якщо дорогою ці діти зустрінуть Ісуса.
Керівник лялькового колективу «Стежинка»
Людмила Масленіна.