«Коли в Росії я був у таборі військовополонених, мене постійно хвилювало одне питання, до якого я подумки і в молитвах постійно повертався: що відбувається з мільйонами російських військовополонених у Німеччині? Це ж такі навстіж відчинені двері, яких в історії місіонерського служіння ще не було! Два мільйони осіб, підданих однієї з найбільших світових імперій, перебувають в ув’язненні в таборах військовополонених.

Слава Богу, дещо таки для них робиться, і цю можливість використали для євангелізації. Але цього замало! Невеличкі групки і гуртки віруючих у Німеччині та за її межами побачили відчинені двері й робили те, що їм було до снаги, – невелике, справді “немічне” у служінні Гос­поду. Однак, можливо, саме тому Бог так щедро благословив це скромне починання, оскільки нашими «великими ресурсами» Він, зазвичай, не користується.
Коли я повернувся до Німеччини, то запросив друзів, з якими був знайомий іще по служінню в Росії, Йоханнеса Свенссона та Ларса Еріка Хьогберга, щоб вони допомогли Якову Крекеру та мені у служінні військовополоненим і в заснуванні Місіонерського союзу «Свет на Востоке». Так було покладено початок нашій місії.
Безліч разів восени та взимку 1919–1920 років, уранці – в дощ і бурю, сніг і мороз – ми вирушали в похмуре, оточене колючим дротом барачне містечко, щоб зібрати наших братів довкола Слова Божого для міркування над Його величним планом спасіння людей. Ми обідали разом із ними, приймаючи найскромнішу їжу, а ввечері, після благословенних годин викладання, молитов і духовних бесід, поверталися втомленими до свого заїзного двору в найближчому містечку».

Вальтер Людвігович Жак